Хто вчить падати

Коли Дейнові Ейтосу було дев'ять, Вайолет Сорренгейл упала з яблуні в саду при штабі і зламала зап'ястя, і він ніс її на руках до лазарету через увесь двір, хоча вона була тільки на рік молодша і майже така сама на зріст. Він пам'ятав, як вона не плакала. Пам'ятав, як у нього тремтіли коліна, і як він тоді вирішив — серйозно, по-дорослому, як вирішують тільки в дев'ять років, — що більше ніколи не дозволить їй упасти. Тепер він стояв у коридорі казарми другого крила, перед її дверима, і не міг підняти руку, щоб постукати. Молотьба скінчилася вчора. Він бачив, як вона прилетіла. Увесь квадрант бачив: чорний, як обвуглена колода, дракон, один із найбільших у долині, опустився на поле, і з його спини, хитаючись, злізла Вайолет. Маленька, бліда, з розбитою губою. А тоді поруч приземлилося щось золоте, крихітне, і половина вершників на полі охнула водночас. Дейн тоді не охнув. Він просто стояв і відчував, як у ньому щось ламається з тихим хрускотом, як молодий лід під черевиком. «Ти стоїш під її дверима вже чверть години», — озвався Кет. Голос у нього в голові був сухий і нетерплячий, з тією особливою зверхністю, яку червоні кинджалохвості дракони, здавалося, всотують разом із першим вогнем. «Або стукай, або йди. Мені нудно». «Я думаю». «Ти не думаєш. Ти боїшся». Дейн не відповів. Сперечатися з Кетом було те саме, що сперечатися з погодою. Колись усе було простіше. Коли Бреннан ще був живий, він учив їх обох тримати дерев'яні мечі на подвір'ї за штабом і підігравав Вайолет так відверто, що Дейн ображався до сліз. Міра сміялася з них обох, сидячи на ґанку. А потім Бреннана не стало, Міра поїхала служити, генерал Сорренгейл почала дивитися на молодшу доньку так, ніби подумки рахувала, скільки та протримається, — і лишився тільки Дейн. Він приносив їй книжки з батькового кабінету. Він знав, що вона читає за їжею і завжди кришить на сторінки. Йому першому вона розповіла, що хоче бути писаркою, як її тато. Дейн тримався за це знання, як за мотузку над прірвою. Йому здавалося, що поки він знає про неї все, з нею нічого не станеться. Він постукав. Минуло кілька секунд, перш ніж за дверима зашаруділо, і ще кілька, перш ніж вони відчинилися. Вайолет стояла на порозі в штанах і просторій сорочці, з мокрим волоссям, і він одразу помітив, як вона тримається за одвірок — не для вигляду, а тому що інакше не втримається на ногах. — Дейне. — Привіт, Ві. Вона не відійшла, щоб його впустити. Але й не зачинила двері. Він вирішив, що це вже щось. — Як ти? — спитав він, і ледь не скривився від того, як безпорадно це прозвучало. — Жива. — Вона знизала одним плечем. Друге, він бачив, було перебинтоване під сорочкою. — Як бачиш. — Я бачу. — Він подивився на її руку на одвірку. На подряпини на кісточках, на синець, що повзав від зап'ястя вгору і зникав під рукавом. Того зап'ястя, яке він колись ніс через двір. — Я хотів... Можна зайти? На хвилину. Вона мовчки відступила. Кімната була крихітна: ліжко, стіл, полиця з книжками, яких тут не мало бути стільки. На столі стояла чашка з холодним чаєм і лежав розгорнутий підручник з анатомії драконів — ну звісно. Звісно, вона після Молотьби сіла читати. Дейн раптом так ясно побачив її на кухні в їхньому старому домі, у дванадцять років, із книжкою на колінах і крихтами від печива на сторінках, що аж забракло повітря. Він сів на край стільця. Вона — на ліжко, обережно, як стара жінка, і підібгала під себе ногу. — Тейрн, — сказав він. — Це... Ві, ти розумієш, що ти зробила? Він один із найсильніших драконів у долині. — Я знаю. — Він обирав тільки найсильніших. Він... — Я знаю, Дейне. — Голос у неї став тихішим. — Я була там. Він замовк. Кет у глибині його свідомості пирхнув, і Дейн відчув, що дракон дивиться крізь його очі — на дівчину на ліжку, на срібні кінчики її волосся, на те, як вона тримає підборіддя. — Я хочу, щоб ти знала, — почав він знову, обережніше, — що ще не пізно. Є шляхи. Мій батько знає людей у квадранті писарів. Якщо ти поговориш з матір'ю, якщо скажеш, що зв'язок занадто сильний для твого тіла, що ти не витримуєш, — а ти не витримуєш, Ві, я ж бачу, ти ледве стоїш, — тоді, можливо... — Можливо що? — Тоді, можливо, тебе переведуть. Ти ж завжди хотіла бути писаркою. Ти ж готувалася до цього все життя. Тейрн знайде собі когось іншого, а ти будеш у безпеці, будеш у бібліотеці, з книжками, де тебе ніхто... Він бачив, як змінюється її обличчя, ще до того, як договорив. Не різко — ніби хтось поволі опускав завісу. — Дракони не повертають своїх вершників, як позичену книжку, Дейне, — сказала вона. — Тейрн мене обрав. Андарна мене обрала. Ти справді думаєш, що я можу просто віддати його комусь? Як коня? — Я думаю, що хочу, щоб ти жила. — Я живу. — Вона нахилилася вперед, і в її очах він побачив щось, чого не бачив там ніколи раніше. Не страх. Він знав її страх напам'ять. Це було інше: тверде й гостре, як кремінь. — Я пройшла Парапет. Я пройшла Молотьбу. Мене пробували вбити на килимку, у коридорах, у спарингах, і я жива, Дейне. Без тебе. Ти не помітив? Він помітив. Ось у чому була біда: він помічав усе. Він бачив, як вона ходить з Ліамом Мейрі, який чомусь не відступає від неї ні на крок. Бачив, як вона сміється з Рієнною на тренуваннях. Бачив, як Ксейден Ріорсон, син зрадника, той, кого Дейн з дитинства вчився ненавидіти, дивиться на неї через увесь двір — і як вона на цей погляд відповідає. І з кожним днем дедалі ясніше розумів: серед усього, що він бачить, для нього самого місця немає. — Ріорсон, — сказав він, хоч обіцяв собі мовчати. — Ві, він тебе використає. Ти знаєш, чий він син. Ти знаєш, що зробив його батько. — Його батько — не він, — відрізала Вайолет. — А моя мати — не я. Ти це знаєш краще за всіх, Дейне. Ти ж ріс у нас на очах. Він знав. І саме тому не мав що відповісти. — Я завжди був поруч, — сказав він тихо. — Відтоді, як ти впала з тієї яблуні. Пам'ятаєш? — Пам'ятаю. — Щось у її голосі пом'якшало. — Ти ніс мене, і в тебе тремтіли руки. Я думала, ти мене впустиш. — Я не впустив. — Не впустив, — погодилася вона. — А потім мама сказала, що мені треба було приземлитися на ноги. І я цілий тиждень лазила на ту яблуню, з шиною на руці, поки не навчилася. Ти розповідав про це? Він не пам'ятав. Ні тижня з шиною, ні яблуні. Пам'ятав тільки, як ніс її, — і тепер, сидячи на незручному стільці, вперше подумав, що, можливо, весь цей час пам'ятав не ту частину історії. — Ні, — сказав він. — Не розповідав. — Ти завжди мене ловив, Дейне. — Вона дивилася на нього без злості, і від цього було гірше. — Але жодного разу не спитав, чи я хочу, щоб мене ловили. А я хотіла навчитися падати. За вікном, далеко над долиною, щось величезне заревіло, коротко й низько, і Дейн побачив, як Вайолет мимоволі обернулася до вікна, а куточок її рота здригнувся — так, ніби хтось сказав їй щось смішне. Він зрозумів, що це Тейрн. Що хтось інший тепер говорить у неї в голові, і їй не потрібен Дейн, щоб перекладати світ. «Ти все зіпсував», — зауважив Кет без жодного співчуття. «Я знаю». «Ні. Ти не знаєш. Але колись дізнаєшся. Ви, люди, завжди дізнаєтеся запізно». Він підвівся. Стілець рипнув. Вайолет теж почала вставати, але він похитав головою, і вона лишилася сидіти. — Вибач, — сказав Дейн. — Я не мав... Мені не треба було говорити про писарів. Не сьогодні. — Ніколи не треба було, — поправила вона, але м'яко. — Ніколи, — погодився він. Біля дверей він зупинився. Йому хотілося обернутися, підійти, покласти руки їй на скроні, як колись, коли в неї боліла голова від довгого читання, а він, дванадцятирічний, удавав, що знає, як це лікувати. Йому здавалося, що якби він міг зазирнути їй у голову, просто подивитися, що там, — він би нарешті зрозумів, де саме втратив її. На якому дні. На якій сходинці Парапету. Він стиснув пальці в кулаки. — Ві? — М? — Ти добре приземлилася. Учора. Я бачив. Вона мовчала так довго, що він уже взявся за клямку. А тоді сказала: — Дякую, Дейне. Він вийшов у коридор і зачинив двері. Там пахло воском і чужим потом, хтось сміявся двома поверхами нижче, хтось лаявся. Звичайний вечір у квадранті. Двоє першокурсників пробігли повз нього, побачили нашивки командира загону й одразу перейшли на крок. Дейн притулився спиною до стіни й заплющив очі. «Куди тепер?» — спитав Кет. «На поле. Хочу політати». «Уночі? Ти ж ненавидиш літати вночі». «Знаю». Пауза. Він відчув, як дракон зважує щось, повільно, як він завжди зважував його — на смак, на запах, на справжність. «Добре, — сказав нарешті Кет. — Але цього разу я не ловитиму тебе, якщо ти почнеш з'їжджати з сідла. Навчишся триматися сам». Дейн розплющив очі. У кінці коридору, у вузькому вікні, висів шматок нічного неба, і в ньому повільно пропливла чорна тінь, така велика, що на мить затулила всі зорі. Він довго дивився їй услід. Потім відштовхнувся від стіни й пішов до сходів, і не озирнувся на її двері жодного разу, хоча хотів — на кожному кроці.